Вихід України зі складу СРСР був обґрунтований правовим документом – Актом про державну незалежність України. Легітимного характеру виходу України із складу СРСР надав грудневий загальнонаціональний референдум 1991р., у ході якого 90% громадян проголосували за незалежність. Такий вияв національної згоди і досі залишається зразком консолідованих дій народу задля свого майбутнього.

Державотворення було важливим завданням перших років Незалежності. Так, 15 січня 1992 року Верховною Радою України було прийнято Указ «Про Державний гімн України». 28 січня того ж року синьо-жовтий прапор був затверджений як Державний прапор України, а в лютому – Парламент затвердив тризуб як малий герб України.

Найважливішим здобутком законодавчого процесу стало прийняття у 1996р. Конституції України. Відтоді День ухвалення Конституції України – 28 червня – є державним святом. 1996 рік також був ознаменований іншою вагомою історичною подією для України – введенням в обіг з 2 вересня 1996 р. національної грошової валюти – гривні.

До досягнень України за 24 роки незалежності можна віднести толерантне ставлення держави до всіх етносів, які населяють Україну, недопущення ворожнечі, етнічного протистояння, збереження і подальше формування української нації на базі закону, спільної загальнонаціональної мети, загальнодержавної мови. Слід також відзначити позитивне ставлення держави до релігії та релігійних конфесій в Україні, недопущення на правових засадах міжрелігійних конфліктів, розвитку релігійного екстремізму тощо.

Важливим досягненням за роки незалежності України можна назвати державну політику в сфері економіки: перехід від занадто зарегламентованої командно-адміністративної системи господарювання до ліберальної, ринкової системи, введення власної валюти, формування власного національного економічного простору, насиченість ринку товарами.

Винятково важливе значення для розвитку подальших подій сучасності України мали події національно-патріотичного руху в Україні, який отримав назву «Євромайдан» та «Революція гідності» (листопад 2013 – лютий 2014 рр.)

Протести розпочалися 21 листопада 2013 року, за кілька днів до Вільнюського саміту Східного партнерства, як реакція громадськості на рішення Кабінету Міністрів України призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС. Тоді кілька журналістів вийшли на Майдан Незалежності у Києві та поширили в соціальних мережах заклик до всіх небайдужих приєднатися. На Майдані того дня зібралося півтори тисячі осіб, переважно журналісти та молодь. Першими до Євромайдану долучилися студенти. Спочатку протестувальники вимагали лише підписання Угоди з ЄС, через що акцію було названо «Євромайданом».

Хоча Євромайдан не було заборонено судом, за кілька днів уночі загони міліції «Беркут» напали на студентів, що ночували на Майдані Незалежності. Молодих людей били кийками, переслідували на вулицях, добивали ногами. Було поранено майже сто осіб.

Країна була шокована небаченою в Україні брутальністю побиття й тим, що жертвами стала переважно молодь, щира у своїх прагненнях добра для своєї країни. Вже за день, під час мітингу протесту, кількість мітингарів у Києві сягнула, за різними даними, від кількасот тисяч до півтора мільйона осіб. Люди вимагали відставки силових міністрів і розслідування побиття студентів. Майже всі найбільш відомі та авторитетні в країні митці, вчені, громадські діячі висловлювали зі сцени Майдану підтримку вимогам громадян, які вимагали покарання винних у побиттях та відновлення європейського шляху України. Режим виявився ізольованим від власного суспільства.

16 січня 2014 року в Верховній Раді України, з порушенням установленої процедури голосування, було прийнято низку законів, направлених на звуження конституційних прав і свобод громадян, які отримали назву «Закони про диктатуру». Хоча Конституція України забороняє звуження існуючих прав і свобод людини, Президент В.Янукович підписав ці «закони», чим лише активізував хвилю протесту. В результаті 22 січня 2014 року, під час протистоянь у м.Києві, співробітниками МВС було вбито декілька учасників акцій протесту. Злочин було здійснено у святий для українців День Соборності.

На Майдані зміцнювалася багатоетнічна українська політична нація, заснована на патріотизмові, народній гідності й волі до справедливості. Традиційні поділи в суспільстві – етнічний, мовний тощо – втрачали сенс. Основний розподіл на Майдані проходив через питання моралі і гідності, зокрема згоди чи незгоди з правом режиму знущатися та зневажати своїх громадян.

Фінальним і найбільш драматичним етапом революції стали події у Києві 18-20 лютого 2014 р., протягом яких загинули 77 євромайданівців, понад 700 зазнали поранень. А за весь час Революції постраждали 3,5 тисяч мирних громадян, більше ста, яких назвали «Небесною сотнею», було вбито або загинули від ран.

Переломним моментом Євромайдану стало прийняття Верховною Радою України 20 лютого 2014 р. постанови «Про засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі мирних громадян України». Цей правовий акт визнав, що дії силових структур були незаконними і постановив силовим структурам України негайно припинити та не допускати надалі застосування сили.

21 лютого 2014 Верховна Рада України проголосувала за Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в редакції від 8.12.2004), що означало повернення України до Парламентсько-президентської форми правління.

У ніч з 21 на 22 лютого 2014 р. В.Янукович залишив Адміністрацію Президента та виїхав у Харків. 22 лютого Верховна Рада України конституційною більшістю голосів підтримала Постанову про усунення В.Януковича з посади Президента України, аргументуючи таке рішення самоусуненням В.Януковича від виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори Президента України на 25 травня 2014 р. Виконуючим обов’язки Президента України, згідно Конституції, було призначено Голову Парламенту О.Турчинова.

За даними соціологів Фонду «Демократичні ініціативи», у подіях Євромайдану в Києві брали участь 5% населення країни, в інших містах і селах – 6%, ще 9% населення допомагали мітингувальникам харчами, речами, грішми тощо. Майдан характеризувався колосальним масштабом. Кожен п’ятий дорослий громадянин України, або майже 10 мільйонів, безпосередньо чи опосередковано брали участь у подіях Майдану.

Після втечі В.Януковича та членів його команди до РФ, Росія розпочала широкомасштабну компанію проти суверенітету та територіальної цілісності України.

Так, у лютому 2014 р. РФ почала збройну агресію проти України в Криму. Зокрема, в ніч на 27 лютого парламент та уряд Криму захопили розвідувально-диверсійні групи збройних сил РФ і вивісили над ними прапор Росії.

Починаючи з 1 березня російські війська провели масштабні силові акції, спрямовані на блокування українських військових баз на території Криму, захоплення адміністративних приміщень, контроль транспортних магістралей та інших стратегічно важливих об'єктів. Перераховані дії РФ в Криму були визнані ПА ОБСЄ 2 липня 2014р. неспровокованою військовою аґресією.

11 березня 2014 року Верховна Рада АРК і Севастопольська міська рада прийняли так звану «декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим та м.Севастополь», було призначено референдум щодо підтвердження державного статусу, який наспіх було проведено 16 березня 2014 року. Призначення цього референдуму відбулося всупереч українському законодавству, яке не передбачає місцевих референдумів, а для питань щодо зміни кордонів України вимагається всеукраїнський референдум. Попри указ в.о. Президента України О.Турчинова про призупинення рішення кримського парламенту щодо призначення «референдуму», а також рішення Конституційного Суду України, що визнав оголошення референдуму таким, що не відповідає Конституції України, та позицію Ради безпеки ООН, референдум було проведено.

Незаконний розпуск Ради Міністрів АР Крим, подальші рішення самопроголошеного кримського уряду та ВР АРК щодо референдуму, підготовка та проведення «референдуму», в якому не брали участь близько 70% населення півострову, відбувалися під наглядом російських збройних формувань, присутність яких довго не визнавалася вищими офіційними особами РФ. Вже після референдуму російський президент сам спростував свої попередні заяви про відсутність російських збройних сил в АР Крим поза зонами їхньої постійної дислокації та підтвердив їхній вплив на підготовку до голосування: «За спиною сил самооборони Криму, звичайно, стали наші військовослужбовці. Вони діяли дуже конкретно, але професійно. В інший спосіб забезпечити волевиявлення кримчан було не можливо». Залишається поставити перед словом «волевиявлення» лише слова «необхідне для Росії», щоб усвідомити всю картину того, що відбулося в Криму у березні 2014р.

У березні 2014 року Президент Росії В.В.Путін, «Прем'єр-міністр» самопроголошеної Республіки Крим С.В.Аксьонов, голова «Державної Ради» самопроголошеної Республіки Крим В.А.Константинов та представник сепаратистського керівництва м.Севастополь О.М.Чалий підписали так званий «Договір про прийняття Криму до складу Росії».

Аргументуючи анексію АРК, Російська сторона заявляла, що ця дія була спричинена начебто існуючими утисками російської мови та прав російськомовних в Криму, а також те, що Крим та м.Севастополь є «исконно русскими» територіями, а їх приєднання до Української РСР, яке насправді було зумовлене економічною, територіальною та культурною доцільністю, є нелегітимним з точки зору радянського законодавства. При цьому, Російська сторона замовчує факт того, що 2 червня 1954 року на п'ятій сесії Верховної Ради РРФСР делегати одностайно проголосували за приведення російської Конституції у відповідність з загальносоюзної, а саме щодо зміни статті 14 Конституції РРФСР і вилучення з неї Кримської області. Таким чином, Верховна Рада РРФСР зафіксувала свою згоду на передачу Кримської області УРСР.

Зазначена дезінформація не має жодної доказової бази. Так, жодна з авторитетних міжнародних організацій у ході численних моніторингів ситуації у сфері прав людини та національних меншин не підтвердила звинувачення російської сторони щодо утисків російськомовного населення АРК. Навпаки, ними наголошувалося, що права росіян та російськомовних в Криму не зазнавали утиску. Натомість, саме з початку російської окупації Криму на півострові розпочалося систематичне та підтримуване окупаційною владою порушення прав людини за національною ознакою. Про це, серед іншого, свідчить звіт неофіційної делегації Турецької Республіки щодо порушень прав кримських татар в окупованому Російською Федерацією Криму, який був оприлюднений за результатами візиту до АРК 27-30 квітня 2015 р.

Незаконність відторгнення АРК зі складу України було визнано також світовою спільнотою. Так, 27 березня 2014р. Генеральною асамблеєю ООН було прийнято резолюцію "Територіальна цілісність України", за яку 100 держав проголосували "за" і тільки 11 – "проти".

Паралельно з анексією Криму, у березні-квітні 2014р. за участі спецслужб РФ, організовуються проросійські мітинги у південних та східних регіонах України, участь у яких взяли громадяни РФ. Учасники заходів виступали за відокремлення півдня і сходу України та приєднання цих регіонів до Росії, проведення референдуму щодо федеративного устрою України, надання російській мові статусу другої державної тощо. На противагу цим акціям у східних та південних регіонах проукраїнські сили проводили акції на підтримку територіальної цілісності України та її державного устрою.

Завдяки діям правоохоронців, місцевих еліт та громадських активістів російські плани з роздмухування сепаратизму провалилися на Харківщині, Дніпропетровщині, Запоріжжі, Херсонщині, Миколаївщині, Одещині. Проте, починаючи з березня 2014 р. озброєні групи проросійських активістів почали захоплювати адмінбудівлі та відділки міліції у містах Донбасу. Інспіровані «успіхом» «відділення» , «самовизначення» і приєднання Криму до РФ, сепаратисти у Донецькій та Луганській областях України, оголосили про проведення референдуму 11 травня 2014р. щодо державного суверенітету, відповідно, Донецької та Луганської «народних республік». Референдум проводився всупереч Конституції України, і відтак не міг вважатися легітимним. Близько 90% жителів Донецької та Луганської областей не брали участі в «референдумах».

Незважаючи на це, в травні 2014 р. було оголошено склад так званого уряду ДНР: прем'єр-міністром став російський політтехнолог О.Бородай, посаду першого віце-прем’єр-міністра «ДНР» отримав генерал ФСБ РФ В.Антюфеєв, а міністра оборони – офіцер ГРУ РФ І.Гіркін.

Для зупинення розгулу тероризму, організованого російськими спецслужбами у східних регіонах України, керівництво держави було змушене діяти адекватно до ситуації, що склалась. 13 квітня 2014 р. керівництвом України було прийняте рішення щодо початку широкомасштабної антитерористичної операції із залученням Збройних Сил України.

Низка свідчень Служби Безпеки України, зокрема перехоплені розмови лідерів бойовиків на сході України зі співробітниками ФСБ РФ, зафіксовані, у тому числі супутниковими засобами, переміщення військової техніки, що досі прибуває на Донбас з території РФ, захоплені українськими військовими зразки озброєнь, що не перебувають на озброєнні української армії, переконливо доводять роль Росії у питанні дестабілізації ситуації в Україні. З середини липня 2014р. Збройні сили РФ почали брати пряму участь у бойових діях проти Збройних сил України, діючи як з території Російської Федерації, так і безпосередньо на території України.

25 травня 2014р. в Україні відбулись дострокові вибори Президента України, участь в яких взяв 21 кандидат. За результатом волевиявлення, у першому турі перемогу здобув П.Порошенко, який отримав 54,7 % голосів виборців. Важливим є той факт, що у ході виборів Президента України 2014 р. понад 91 % виборців проголосувало за кандидатів, які виступали за єдину, унітарну країну та європейську інтеграцію.

В інавгураційній промові 7 червня 2014 Президент України Петро Порошенко підкреслив, що він вступає на посаду Глави Держави для того, щоб зберегти суверенітет, територіальну цілісність і національну єдність України, забезпечити стійкий мир і гарантувати безпеку для всіх громадян. Відповідно до цього, 20 червня 2014р. був оприлюднений План Президента України з мирного врегулювання ситуації в східних регіонах України.

Зазначений План Президента України П.Порошенко був підтриманий всім світовим співтовариством, а також керівництвом Кремля. За ініціативою П.Порошенка, в односторонньому порядку було оголошено про запровадження режиму припинення застосування сили з метою початку переговорного процесу про мирне врегулювання конфліктної ситуації на Сході України. Однак сепаратисти, ядром яких є громадяни Росії - представники військових і спеціальних структур цієї країни, які проводять на території України підривну і диверсійну роботу, зробили все можливе, щоб забезпечити зрив ініціативи Президента України.

Знищення бойовиками за допомогою російського зенітно-ракетного комплексу «Бук» 17 липня 2014р. у небі над Донецькою областю пасажирського літака «малайзійських авіаліній», в результаті якого загинули 298 осіб, стало однією з найбільших трагедій з початку кризи на Сході України. До цього з російської території були збиті українські військові літаки АН-26 та СУ-25. Українською стороною були надані очевидні докази того, що до всіх цих трагічних випадків має відношення російська сторона, яка поставляє як людські ресурси, так і військову техніку та інше озброєння на Схід України.

Трагедія 17 липня 2014р. продемонструвала всьому світові, що насправді являють собою «ополченці» на сході України і їх терористична діяльність вже вийшла за межі тимчасово окупованих ними територій в Україні.

5 вересня 2014 року в Мінську відбулася зустріч Контактної групи з мирного врегулювання ситуації на Сході України, що складається з представників Росії, України, самопроголошених «республік», в ході якої було узгоджено виконання «Плану мирного врегулювання ситуації на сході України» П.О.Порошенка. 19 вересня 2014 р. учасниками Контактної групи в Мінську був узгоджений Меморандум, відповідно до якого, було домовлено про припинення вогню, зупинення на поточній лінії зіткнення і встановлення 30-кілометрової зони безпеки.

11-12 лютого 2015 року був узгоджений лідерами Німеччини, Франції, України та Росії у форматі «нормандської четвірки» та підписаний Контактною групою Комплекс заходів щодо виконання Мінських домовленостей від 05 та 19 вересня 2014 р. Зазначений комплекс заходів передбачав:

1. Припинення вогню починаючи з 00 годин 00 хвилин 15 лютого 2015 року;

2. Відведення всіх важких озброєнь всіма сторонами на рівні відстані з метою створення зони безпеки завширшки щонайменше 50 км для артилерійських систем калібру 100 мм і більше, зони безпеки завширшки 70 км для РСЗВ і завширшки 140 км для РСЗВ «Торнадо-С», «Ураган», «Смерч» і тактичних ракетних систем «Точка» («Точка У»):

- для українських військових: від фактичної лінії зіткнення;

- для озброєних формувань: від лінії зіткнення згідно Мінського меморандуму від 19 вересня 2014 року.

Майже відразу після початку «перемир'я» 15 лютого 2015 р. спеціальна моніторингова місія ОБСЄ вже фіксувала обстріли позицій української армії збройними загонами російських терористів, що застосовували артилерію, міномети та системи залпового вогню під Дебальцевим, Донецьком та Луганськом.

Україна, на відміну від Росії, послідовно дотримується Мінських домовленостей. Останнім часом викликає занепокоєння активізація діяльності підтримуваних Кремлем бойовиків на Сході України. Так, у період з 10 по 16 серпня 2015 р. зафіксовано понад 850 обстрілів позицій Збройних сил України. Зокрема, 14 серпня бойовики здійснили рекордну кількість обстрілів за останні півроку – 175. Використовується важке озброєння, яке мало бути відведеним відповідно до Мінських домовленостей. Неприховано і вже фактично щоденно застосовуються реактивні системи залпового вогню. Постійні провокації мають місце у районах Донецька та Маріуполя. Така ескалація призводить до щоденних втрат серед українських військовослужбовців, а також жертв серед мирного населення.

За даними ООН, жертвами конфлікту на Сході України станом на сьогодні стали близько 7 тисяч чоловік (включаючи цивільне населення, українських силовиків, бойовиків і 298 пасажирів рейсу MH17), поранення отримали більше 17 тисяч чоловік, а число біженців перевищило 2 млн. 300 тис. чоловік. Крім цього, незаконно утримуються на території Росії громадяни України, які стали заручниками, включаючи кінорежисера Олега Сенцова та льотчицю Надію Савченко.

Після подій «Євромайдану» в Україні, керівництвом Української держави було визначено пріоритетним питання Європейської інтеграції України. Незважаючи на тиск з боку РФ, Україною послідовно проводиться курс на європейську інтеграцію. Так, вже 21 березня 2014 року Україною було підписано політичну частину Угоди про асоціацію з ЄС, а 27 червня 2014 року – економічну. Станом на сьогодні вже 22 з 28 країн ЄС ратифікували зазначену Угоду.

У своїй зовнішній політиці Україна на сучасному етапі, з урахуванням військової агресії Росії, заново переглядає відносини з тими чи іншими країнами, формує коло близьких нам партнерів. Ключовим питанням тут, звичайно є підтримка України, її територіальної цілісності в цей важкий час.

Між Україною та Азербайджаном існують відносини стратегічного партнерства, є широка договірно-правова база двосторонніх відносин, що створює надійний фундамент співпраці у різних галузях, відсутні будь-які проблеми між обома державами. 27 березня 2014 р. Азербайджан проголосував за підтримку резолюції Генасамблеї ООН "Територіальна цілісність України".

На сьогоднішній день між країнами створені і функціонують відповідні міжурядові Комісії та робочі групи в окремих сферах двостороннього співробітництва. Безсумнівно, ключова і координуюча роль у процесі розвитку відносин між Україною та Азербайджаном відведена Раді Президентів - органу високого рівня, засідання якого проводяться на регулярній основі, а на порядок денний виносяться найбільш актуальні питання українсько-азербайджанського співробітництва.

Свідченням високого рівня двосторонніх відносин між Україною і Азербайджаном став робочий візит в Україну 07 червня 2014 р. Голови Міллі Меджлісу Азербайджану О.Асадова з метою участі в інавгураційних заходах у зв'язку з вступом на посаду Президента України П.Порошенка.

30 червня 2014 р. під час засідання ПА ОБСЄ з політичних питань і питань безпеки в м.Баку, незважаючи на протест російської сторони, більшістю членів було ухвалено поправку до однієї з резолюцій, які включають заклик до РФ про припинення анексії Автономної Республіки Крим та м.Севастополь.

Динамічний розвиток Азербайджанської Республіки, її зростаючий авторитет на міжнародній арені відкривають додаткові можливості для подальшого розвитку й поглиблення українсько-азербайджанського співробітництва, у першу чергу в політичній сфері, а також у торгово-економічній, енергетичній, будівельній, транспортній, аерокосмічній і військово-технічній галузях. За підсумками 2014 р., обсяг зовнішньої торгівлі між Україною та Азербайджаном становив 674,2 млн. дол. США.

Україна та Азербайджан активно співпрацюють також і в культурно-гуманітарній сфері. У цьому контексті варто відзначити перспективність співробітництва у галузі освіти, зокрема вищої, яка характеризується частими контактами між вищими навчальними закладами двох країн. Окремо варто відзначити діяльність Бакинського слов'янського університету (БСУ), який не лише тісно співробітничає з багатьма ВНЗ України, але й проводить активну роботу з розвитку і вивчення в Азербайджані української культури, літератури, історії та традицій. Зокрема, при БСУ функціонує Український культурний центр, що на даний час є єдиним осередком "українськості" в Азербайджані.

З метою увіковічення та популяризації української культури в АР встановлені відповідні скульптури на честь видатних діячів та подій України, зокрема, барельєф Т.Г.Шевченка в м.Закатала (офіційно відкритий у червні 1979р.), погруддя Л.Українці, що встановлено у 2006р. в Карадазькому районі міста Баку, пам'ятник Т.Г.Шевченку, що був відкритий в одному із центральних районів столиці Азербайджану Президентами України та АР 30 червня 2008р., а також меморіальна дошка на фасаді будинку в центральній частині азербайджанської столиці, де у 1919-1920 рр. була розташована Особлива дипломатична місія Української Народної Республіки, відкриття якої відбулося в рамках офіційного візиту Президента України до АР (квітень 2009 р.).

Разом з цим, у м.Києві встановлено пам'ятник Загальнонаціональному лідеру Азербайджану Г.Алієву, а у м. Ірпінь відкрито парк ім. академіка Заріфи Алієвої, в якому знаходиться пам'ятник на її честь. Одна із центральних вулиць цього міста також має назву академіка З.Алієвої. 28 квітня 2015 р. у м.Ірпінь відбулася урочиста церемонія з нагоди присвоєння школі №12 цього міста імені академіка З.Алієвої, в якій взяли участь депутати Міллі Меджлісу Азербайджану та Верховної Ради України – члени робочих груп дружби «Україна-Азербайджан».